“Лазарус”. Люблю тих гнилих негідників

Лазарус. Світлана Тараторіна // – КМ-Букс, 2018. – 416 с.


«Книги лише пристановище думок, а мусять страждати за те, що вклали в них інші.»

Стверджувати що таке українське сучасне фентезі дуже важко. Краще сказати, що воно тільки розвивається, а в нас з’являються різного роду письменники в цьому жанрі. Окрім того я не читав багато романів українських авторів, та й узагалі їх можна перелічити на пальцях однієї руки, а в кращому випадку двох. Але маленькими кроками намагаюся хоча б пробувати читати, не завжди те, чого хочу, не завжди те, чого очікую. Коли береш до рук романи іноземців, то хоча б уявляєш про що будеш читати з анотації в книжці. А в нас видавництва часто, коли видають українських авторів, хочуть заховати те, що всередині. Розумію, що причин для цього безліч і багато з них мені зовсім не до вподоби. Й ось після того, як я перегорнув останню сторінку роману «Лазарус» Світлани Тараторіної, то подумки подякував. Хочу далі читати українське фентезі, хочу знайти тих авторів, які не просто пишуть у цьому жанрі, а мають талант створити цікаві та незвичні світи. І я не зовсім про масштабні світи (хоча це б було неймовірно), а про локальні, де все структуровано та логічно. Таке враження, що письменники інколи беруть фентезі складову, додають будь-куди й говорять, що тут є елементи цього жанру, рахуйтеся з цим, це ж фентезі. Брр… Зима близько і мертвяки прийдуть за такими письменниками із-за стіни…

taratorina_sv

Передмови та післямови в книжках відіграють дуже важливу роль, вони можуть правильно налаштувати на текст, який буде в романі, розказати історію написання, проблеми в перекладі та інші цікаві речі. Усе це загалом формує зовсім іншу думку та ставлення до книжки. Пригадую передмови Ніла Ґеймана, Стівена Кінга, Богдана Стасюка, Остапа Українця та інших, які дали багато поживи для роздумів та змінили ставлення до твору та й письменників загалом. І саме передмова Володимира Арєнєва до роману «Лазарус» водночас зацікавила, а, з іншого боку, дала розуміння, щоб мій запал та очікування були більш приземленими.

«На бруківці, наче випатрані нутрощі, валявся крам з пограбованих крамниць. Під ногами хрустіло скло. Над деякими вікнами ще здіймалися стовпи чорного диму. Криваві плями кричали про місця боротьби. Під стіною, наче викинута на берег риба, напівлежав жовтий висохлий злидень. На його колінах чорніла голова мавки. Тонкими, майже прозорими пальцями він вичісував з її довгого волосся засохлі квіти і щось тихенько наспівував. Тіло мавки вже почало танути, як передсвітанковий туман. Злидень звів очі на хлопчика й оголив гострі зуби у хижій і водночас беззлобній посмішці.»

На початку роману вас може налякати великий перелік героїв (не такий уже й великий, якщо глянути початок «Сплячих красунь» Стівена Кінга), що зустрінуться під час читання. Але автор дає можливість познайомитися з ними маленькими частинками, ніби це дрібні дози «сухого варення», що помалу затягують у цю незвичну історію. Окрім того, увесь роман розділений на шість справ, які розслідує Олександр Тюрин й це також допомагає познайомитися із героями книжки. Особисто мені дуже важко сприймати фентезі з українськими іменами, бо за увесь час звик до Анджея Сапковського, Ніла Ґеймана, Джоан Роллінґ, Джорджа Мартіна та багато інших, які використовують вигадані чи місцеві імена. Зрозуміло, що вони частково спотворили бачення та сприйняття для українського читача або ж тільки мої, хто знає. Тому задум Світлани Тараторіної використати єврейські та польські імена були для мене маленьким рятівним колом, за яке я хапався впродовж читання. Звичайно, такий підхід та розподіл різних видів нежиті у різних локаціях Києва був не безпідставним. Дискримінація є однією з проблем, про які хотіла розповісти письменниця, адже зневага до національних меншиств так само актуальна й зараз, як і на початку 1900-х років.

kyiv

У центрі історії лежить загадкове та старовинне місто Київ 1913 року, яке є Межею між світом нечисті та людьми, які проживають у тогочасній Імперії (усі розуміють про яку Імперію тут ідеться). Тому Київ виступає прикордонним містечком, де змішалися всі докупи: люди, упирі, мавки, водяники, перевертні та багато інших рас, непростимо назвати їх створіннями. У книжці людиноподібні мають такі ж права, як і самі люди, торгують, відкривають фабрики, будинки насолоди, також представлені в раді, де захищають свої права. Єдине, що кожний вид має свої виділені території та бажає триматися їх, адже між людьми є ті, хто бажає винищити людиноподібних, а між нечистю є ті, хто бажає те саме й людям. Уся ця ситуація далі стає важчою та напруженішою. Імперія давно б знищила з лиця Землі це прокляте місце, але через постачання «сухого варення» та «живого соку» цій ситуації дали трішки волі. І в ось цей найкращий час Олександр Петрович Тюрин, слідчий та заслужений військовий, прибуває на залізничну станцію, де його просять допомогти з розслідуванням жорстокого вбивства хлопчика. Не думав він, що ця зупинка надовго затримає його в місті та змінить життя докорінно.

«Водяники жили у чудернацьких будинках на ніжках. Під кожним не висихало болото. Влітку на нижньому вологому поверсі рятувалися від спеки. Взимку нижній поверх затуляли відкидними ситінами з пресованого очерету. Тут впадали у сплячку старі, слабкі й малеча.»

Після того, як я прочитав описи водяників та їхнього поселення, то в мене закралася думка, що буду читати про досить незвичний для українських письменників світ. Під час другої справи нахлинув смуток, адже зрозумів, що читаю зовсім інше. У мене в руках лежить детективне історичне міське фентезі, події якого відбуваються на теренах нашої країни. Після цього усвідомлення виглядає, що я ще більше захопився історією. Мені ж подобаються міські фентезі, а сама атмосфера, яку створила Світлана Тараторіна, є трішки готичною й досить темною, що я просто обожнюю. Лі Бардуґо у своїй дилогії «Кеттердам» приховала чудове та загадкове місто Амстердам, у якому відбуваються події романів. Ніл Ґейман у книжці «Небудь-де» зустрів читача із двома Лондонами, вологими та містичними. А в «Лазарусі» своя власна атмосфера, хоча мені все ж таки нагадує чимось «Небудь-де» через усяку незвідану нечисть, яка живе на вулицях Києва.

Світ, який створила письменниця, багато чим нагадує теперішній Київ через те, що частина будівель, районів та вулиць збереглися до сьогодні. Але, чого справді не вистачило, то деталей про різних людиноподібних. Хотілося більше такої інформації, для прикладу, як опис поселення водяників на Трухановому острові. Де-не-де ми зустрічаємо маленьку жменьку інформації про упирів, перевертнів, мавок, їхні традиції та закони і на загальну картину бачення воно немає великого впливу. Але книжка сильна більше історичною складовою, бо передати антураж Києва в 1913 році, пов’язавши його з фантастичними елементами, не так то й легко. Світлані Тараторіній це вдалося, бо я відчував це під час читання. Також сподобалася легенда, яка розповідала впродовж книжки про те, як з’явилася на світ нечисть і крупинками усе складалося в голові, певні розділи якої подавалася в моменти, коли це було потрібно і доречно. Ще й на додачу в книжці на форзацах розміщена детальна карта Києва з важливими для сюжету місцями, яка допомагає зорієнтуватися, де відбуваються події.

vodianyk.png

Сюжет роману, як це не дивно, тримає через окремі детективні розслідування, які є досить відокремленими, але водночас настільки унікальними, що можуть сприйматися, як окремі повісті. Основна лінія сюжету легенько пронизує увесь текст, бо частини роману є окремими справами, і чим ближче до кінця, тим більше письменниця акцентує увагу на головному в цій історії. Читати про досить незвичного слідчого, який у фентезійному світі, просто шикарно, я такого ще не смакував. Упродовж книжки трапляється багато банальних поворотів, які зустрічав у багатьох інших творах, але вони не погіршують загальне враження, просто знаєш, що таке уже бачив. Але є один момент, який мене сильно вразив…

ЗАРАЗ БУДЕ СПОЙЛЕР (ЧИТАТИ ТИМ ХТО УЖЕ ПРОЧИТАВ КНИЖКУ)! Але найкрутішим моментом особисто для мене була поява кощів, просто ці мертвяки дуже сильно припали мені до душі. Думаю, що додати зомбі-апокаліпсис у таку книжку виглядає для мене настільки незвично, ніби космічний корабель сідає в ліжко гарячої пари в любовному романі. Знайомий із романами, де живі мерці є основою сюжету, але для українського фентезі додати такі деталі, які не є основними, досить ризиковано. А ще таке миле для слуху українське слово «кощі».

45645847_271137236919888_876961965983924224_o

Олександр Тюрин — найбільш продуманий герой роману, хоча це очевидно, бо він є головним персонажем. Але не завжди ці два поняття є синонімами в книжках. Увесь час колишній військовий бореться зі своїми душевними проблемами, він бажає знайти свою справжню середину. Його моральні принципи, таке враження, піддаються постійному стресу й у так складній ситуації. Минуле Тюрина також подається частинами і воно пояснює зв’язки між його діями та словами, бо не завжди вони здавалися виправданими. Хоча герої з недоліками в характері, зовнішності та вчинках якраз те, що потрібно. Добре, що Олександр Тюрин якраз такий. Не люблю зідеалізованих героїв, таких у реальності немає, бо кожен має свої вади. Можна сказати, що на цьому й усе, інші персонажі відчуваються відстороненими, ми мало про них дізнаємося, тільки те, що вимагає логічність та плавність розповіді. Деякі з них перетинаються з головним героєм більше, відповідно більше й інформації, інші проміжні, але їх і не вартує запам’ятовувати. Але це не міняє того факту, що я хотів би потрапити в лабораторію доктора Гальванеску, де стоять розкладені усі ці баночки із законсервованими тваринами, органами та усякими рідинами, бо місце є занадто загадкове та атмосферне.

«Ми самі вирішуємо, ким нам бути. Самі впускаємо всередину зло. А отже, маємо нести відповідальність за вибір. І немає ніяких виправдань.»

«Лазарус» має свої недоліки, але це та книжка, яку я читав із великим захватом, і вважаю, що в українській сучасній літературі в жанрі дорослого фентезі з’явився цікаивй письменник. Світлана Тараторіна ризикнула і поєднала різні жанри: історичного роману, слов’янської міфології, фентезі, детективу, легенд, жахів та містики. Думаю, що це і є цей магічний коктейль, який зробив книжку саме такою цікавою. Не можу пропустити той факт, що українська сучасна література почала розвиватися великими кроками і видавництва довіряють таким письменникам, як Світлана Тараторіна. Любителі фентезі, не пропустіть цей роман, а ще цю книжку я раджу всім, хто плаче, що немає українського хорошого фентезі і, надіюся, вона змінить трішки вашу думку. Хоча кінцівку хотілося б темнішою, але вона натякає, що письменниця підготувала собі основу для наступного продовження. Насолода очікування…

Бажаю молодій українській письменниці не переставати писати, адже виходить досить чудово та незвично. Чекаю інших не менш цікавих світів!

Оцінка: 9/10

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s