“Кладовище домашніх тварин”. Залиш мертве в землі

Знову я повертаюся до Стівена Кінга, адже цього року хочу прочитати більше його книг. Для мене самого не зрозуміло, чому я читаю так мало романів одного з улюблених письменників. Підсвідомо я частково усвідомлюю чому так відбувається, бо розумію, що історії його класні й колись вони закінчаться. Тому таке враження захищаю себе від цього. Але вирішив для себе, що потрібно в такому підході щось міняти, а просте рішення це просто читати його книги і насолоджуватися, чи може лякатися… Стівен Кінг вважає "Кладовище домашніх тварин" найстрашнішою зі своїх книг, але чи справді це так. Бо цей письменник робить прекрасні декорації, які багатьох читачів можуть легко налякати. А все найстрашніше — це прихована думка, яку хоче донести автор.

Advertisements

“Керрі”. Ось так потрібно писати про цькування

Шлях до визнання Стівена Кінга, як письменника був довгий і не легкий. Та велика кількість спроб продати свої оповідання й повісті його просто ламала, але дружина постійно підтримувала його в цих починаннях. Й ось, нарешті, книга «Керрі» принесла йому перше визнання та гроші. Після цього не можна сказати, що все пішло добре, адже далі потрібно було важко працювати для успіху. Ця частина його життя та інші цікаві речі можете дізнатися із книги «Про письменство» Стівена Кінга, що я вважаю ще й автобіографічною. А сьогодні розповім саме про «Керрі».

“Геллбой. Зерно руйнування та Пробудження диявола”. Червоний демон українською

Уперше я дізнався про Майка Міньйолу коли анонсували арку «Відьмак. Дім зі скла» для якої художник намалював обкладинку. Уже потім лавкрафтівські боги заставили мене більше дізнатися про цю людину та його багату творчість. На початку свого шляху Майк Міньйола працював у DC Comics і Marvel Comics та потім бажання створити власного персонажа разом із незвичним світом перемогла. Так і почалася робота над першою аркою «Геллбой. Зерно руйнування», яку він малював за сценарієм Джона Бірна. Далі художник розвиває в собі здібності писати власні сценарії самостійно створюючи власний світ Геллбоя. А потім графічну частину узагалі віддав художнику Дункану Фегредо, звільнивши тим час для інших проектів. Руки Майка Міньйоли долучилися до багатьох різних проектів, але найбільшими є серії «Геллбой» та «Б.П.Р.О», де він створив великий та продуманий світ. Усі мріяли, що колись зможе тримати, хоч якесь українське колекційне видання без різниці якої графічної історії. Але низка причин, збігів, захоплення та мотивація деяких людей роблять неможливі речі можливими.

“Чорним по білому #4”. Фензін мальованих історій

Фензін мальованих історій "Чорним по білому" // – Видавництво "Чорним по білому", 2018. – 116с. Ми зараз живемо в період, коли українська та перекладна графічна проза, надіюся, започаткувала свій стрімкий розвиток в Україні. Нові видавництва та анонси з'являються неочікувано та ще й беруться за цікаві проекти від провідних світових виробників коміксів. Але найбільш важливим є … Continue reading “Чорним по білому #4”. Фензін мальованих історій

“Шепіт сосен”. Збірка жахів та містики

Українських сучасних письменників, що пишуть у жанрах жахів та містики не так уже й багато. Останнім часом виходить багато збірок, де зібрані різні автори-початківці, що пройшли певний відбір та потрапили в те невелике число щасливчиків, які отримали можливість надрукуватися там. До моїх рук поки потрапили тільки два томи альманаху «Крамничка жахіть», що, як виявилося потім, були цікавими та в певному сенсі гидкими. Але вперше я тримаю в руках книгу в якій молодий письменник Ігор Антонюк із Івано-Франківська зібрав 13 власних оповідань (це число мене чогось лякає) із назвою «Шепіт сосен». Важко ж дається мені читання оповідань, бо я не встигаю зануритися в історію, як вона вже закінчується. Але я надалі продовжую читати коротку прозу та шукати те, що мені сподобається.

“Не люди, люди, нелюди”. Такий схожий і такий інший

«Не люди, люди, нелюди» є другим романом української письменниці, але першим для мене. Наталка Ліщинська вже давно відома у вузькому колі людей як авторка фантастичних оповідань та новел, але широкій публіці вона відкрилася недавно, завдяки дебютній книжці-антиутопії «Нова людина». Я різні думки чув щодо першого роману письменниці. Одні були в захваті, інші казали, що роман нічого нового не приніс для них. Але в руках я тримаю книжку, яка зацікавила мене саме своєю обкладинкою, а потім уже анотацією. За таке потрібно подякувати яскравій українській підлітковій письменниці Ярині Каторж, яка любить займатися геометричними ілюстраціями.

“Максим Оса”. Містична козацька епоха

Ігор Баранько здивував мене своїм стилем малюнку та підходом до сюжету в коміксі «Скеггі Згуба». Після того я почав більше цікавитися роботами автора, познайомився з його творчістю та спробував знайти інші комікси видані українською. Яке ж було моє розчарування та сум, коли дізнався, що тільки «Максим Оса» є ще виданим. А купити його не так уже й легко, бо потрібно добре пошукати, в якому інтернет-магазині заблукав мій примірник.

“Екзорцист”. Не дайте забрати мене

Пригадаю ще в дитячому чи підлітковому віці під час перегляду стрічки «Екзорцист» або «Той, що виганяє диявола» (1973) Вільяма Фрідкіна я ховався під одіялом і не міг дивитися на ту дівчинку, у яку вселився демон. Ця стрічка в той час справила на мене таке враження, що я довго вважав її найстрашнішим, що вдалося побачити. Але роман Вільяма Пітера Блетті відкрив зовсім інші емоції, які тримали мене міцною м’ясистою рукою впродовж усього часу читання.

“Повна темрява. Без зірок”. Знову привіт

Моє знайомство зі Стівеном Кінгом почалося роки два назад із книг «11/22/63» та «Містер Мерседес». На тому й завершилося… Чи то книжки були не ті, чи то я була не готова. Сказати, що мені «не зайшло» — це не сказати нічого. Читалося важко, довго, нудно, з перервами й непереборним бажанням закинути (у мене є максимум 2–3 книжки, які так і не вдалося дочитати). Опісля я авторитетно заявила, що то не моє й більше Кінга я не читаю. Проте десь після 100500 спроби Роман Зарічний таки спихнув мені ще одну книжку — «та спробуй, обіцяю, що сподобається». І не прогадав!

“Не озирайся і мовчи”. Втеча від самого себе

Я довго не наважувався читати одну із найгучніших книжок минулого року «Не озирайся і мовчи», на підтримку якої була проведена масштабна акція #100містНОІМ. А ще згадаємо крутий буктрейлер, після якого в мене просто слюна текла, щоби проковтнути новий роман Макса Кідрука. Але я зачекав, досить довго таки, і прочитав книжку спокійно та без зайвих емоцій.